Модест Менцинський

Модест Омелянович Менцинський
[29.IV.1875 - 11.XII.1935]
Оперний (драматичний тенор) та концертно-камерний співак і педагог.

Модест Омелянович Менцинський ­ митець, який мав унікальні вокальні дані, яскраву долю, та залишив по собі пам’ять в серцях шанувальників.

Менцинський записав на грамплатівки понад 40 творів у Стокгольмі ("Грамофон", 1910) і Берліні ("Грамофон", 1910, 1911), в тому числі українські народні пісні ("Ой зійди, зійди", "Ой не світи, місяченьку", "Ох, і не стелися, хрещатий барвінку" та ін.), романси Лисенка, Січинського, Ярославенка, а також арії з опер Вагнера, Флотова, Верді, Пуччіні та ін.
01 Арiя Канiо, "Паяци" Леонкавалло
02 Арiя Лоенгрiна Вагнера
03 Арiя Трiстана Вагнера
04 Зi слiв твоїх, любко, зродилось...(Д. Січинський-І. Франко)
05 Менi однаково (М. Лисенко-Т. Шевченко)
06 Як почуєш вночi (Д. Січинський-І. Франко)
07 Ой зійди-зійди ясень місяцю (унп, обр. М.Лисенко) HMV Concert Record 1910
Стокгольм
08 Над Дунаєм
09 Ой Дніпре
10 Ой не світи місяченько
11 Ой не стелися хрещатий барвінку
12 Ой що ж бо то та й за ворон
13 Та забіліли сніги Заболіло тіло Ще й головонька
14 Ой ходив чумак
15 Ой я нещасний що маю діяти
16 Ukrywac sie nie przyda, Barcarola (Jan Karol Gall)
17 Serce (Jan Karol Gall)
18 Черемоше брате мій
19 Соколи, соколи, ставаймо в ряди
20 Ще не вмерла України ні слава ні воля







Народився співак у 1875 році в с. Новосілки Львівської області. Походив із старовинної української шляхетської родини, батько його був сільським священиком. Ще з раннього дитинства виявилися його дивовижні музичні здібності, любов до пісні. Модест співав у хорі, а згодом був диригентом гімназійного хору у Дрогобичі. Тому в родині, де дуже поважали музику, нікого не здивував вибір юнака.
Після навчання у Львівській духовній семінарії та на факуль-теті теології Львівського університету Модест здобуває і вокальну освіту у консерваторії, у педагога з вокалу Валерія Висоцького, ученицею якого була і Соломія Крушельницька.
У Менцинського був унікальної природи голос – міцний тенор, не просто драматичного, а й героїчного звучання з баритональним відтінком. Одразу було зрозуміло, що юнака з таким талантом очікує успішна кар’єра на сцені Львівської опери, але Модест не зупинявся на досягнутому. Знаючи можливості свого особливого голосу, він мріяв співати опери Рихарда Вагнера! Для цього потрібно було мати незвичайну вокальну школу, адже саме на Вагнерівських операх співаки доволі часто втрачали свої голоси. Тому Менцинський вирішує вдосконалити своє бельканто у Франкфуртській консерваторії, у класі відомого педагога Юліуса Штокгаузена.
18 квітня 1901 року відбувається його дебют на сцені Франкфуртської опери. Німецька музична критика називає його перспективним молодим співаком з унікальним голосом.
А у 1902 році Стокгольмській Королівській опері потрібен був тенор, що міг би заспівати в «Лоенгріні» Вагнера. Керівництво театру через телеграф знайшло такого тенора у німецькому театрі, ­ ним виявився Модест Менцинський.
По закінченню вистави співаку повідомили, що ніколи раніше не чули настільки чудового голосу, та настільки професіонального виконання партії Лоенгріна.
Менцинський володів голосом великої сили, красивого металевого тембру, широкого діапазону (понад три октави), рівним в усіх регістрах. Він приваблював м'якими шляхетними барвами на середніх нотах і міццю у верхніх. Мистецтво співака характери-зувалося блискучим фразуванням, першокласною дикцією, непересічним трактуванням образу і темпераментністю.
Він був вище середнього зросту, добре збудований, і справляв вигляд кремезного козака. Все підкреслювало в ньому елегантність, витонченість, музикальність.

У репертуарі митця було близько п’ятдесяти партій. Це і Фентон з опери «Віндзорські кумушки», Фауст з опери «Фауст» Шарля Гуно, Манріко з опери «Трубадур» Джузеппе Верді, Отелло з однойменної опери Верді.
Концертний репертуар складався з творів Франца Шуберта, Роберта Шумана, Петра Чайковського, творів українських композиторів. Але все ж таки, за визначеннями німецьких рецензентів, Менцинський не знав суперників в усій Європі у виконанні Вагнерівского репертуару. Отже, найкращі партії, що принесли успіх співакові – це партії в операх цього композитора.
Модеста запрошують кращі театри Європи. Він співає у Берліні, Мюнхені, Відні, Празі, Лондоні, а також в багатьох містах Італії, Бельгії, Франції. Так, у 1909 він був нагороджений орденом Вази – найвищою державною відзнакою Швеції.
З 1910 по 1926 рік Менцинський стає прем’єром Кельнської Опери. Місцева критика присвоює йому статус «найгеніальнішої особистості, яка колись співала в цьому театрі»!
Він часто приїжджає до Львова, бере участь у концертах та святкових заходах. В одній з газет була опублікована цікава стаття-відгук на виставу «Паяци» Р. Леонкавалло, в якій Менцинський виконав партію Каніо: "И совершилось во Львове такое, что в летописи нашего театра будет записано как исключение... После арии "Смейся, паяц" овации длились десять минут, артист вынужден был исполнить ее еще раз... Публика восемь раз вызывала артиста. Уже погасили свет, опустили железный занавес, а люди не хотели выходить из зала, все аплодировали... И правда, так не встречали во Львове даже Соломию Крушельницкую...”
В історію української музичної культури Менцинський увійшов і як незрівнянний камерний співак, блискучий інтерпретатор народних пісень і творів М. Лисенка. Його партнерами по сцені були Соломія Крушельницька, Яніна Вайда-Королевич, Олександр Мишуга та ін.
«На одному з концертів за участю Менцинського був присутній славетний оперний співак О. Мишуга, який по дорозі до Варшави, де жив і працював постійно, зупинився у Львові. Публіка щиро і захоплено аплодувала Менцинському, час від часу звертаючи свій погляд на Мишугу, ніби запрошуючи його що-небудь заспівати. Менцинський теж приєднався до тих оплесків, відійшов до рампи і жестом запрошував Мишугу до виступу, але він не захотів. .......може вважав свій виступ недоречним у програмі такого поважного концерту. Не знати…» (Зіновій Попіль. Спогади.)
На високому мистецькому рівні співак виконував такі пісні як: “Ой червона калина», "Ох, і не стелися, хрещатий барвінку", "Стоїть гора високая", "Ой, не світи, місяченьку".
У Відні, 1902 року, на концерті, що був присвячений пам’яті Тараса Григоровича Шевченка, Модест Омелянович виконав пісню, що потім увійшла в його постійний український репертуар.
Менцинський чудово виконував також твори галицьких композиторів, зокрема Станіслава Людкевича ("Черемоше, брате мій"), Дениса Січинського («Зі слів твоїх, любко, зродилось», «Як почуєш вночі»).
Модест Омелянович був високоосвіченою людиною свого часу. Крім музичного мистецтва, він цікавився літературою, естетикою, філософією; володів сімома мовами, зокрема німецькою, шведською, польською, російською, французькою та англійською.
Мистецтву співака давали високу оцінку Іван Франко, Ольга Кобилянська, Філарет Колеса та ін.
У Стокгольмі Менцинський одержав титул камерного співака шведського короля. Його племінниця Дар’я Дацько пише: «Розповідав дядько нам і про те, що його дуже шанували при шведському дворі. Король Оскар дуже часто відвідував вистави за участю Менцинського. А син короля навіть носив йому ноти під час концертів у Стокгольмі.” Племінниця згадує також, що “Дядько дуже хвалив свою дружину Клері, шведку за походженням. Клері була не тільки доброю дружиною, а й справжнім цінителем його мистецтва. Вона бувала майже на кожній його виставі. Духовно і морально підтримувала.»
У 1935 "Союз львівських професійних музик" обрав співака своїм почесним членом. З 1927 Менцинський провадив у Стокгольмі приватну педагогічну діяльність, зрідка виступаючи в концертах. У 1912, 1924, 1925 і 1928 він концертував у Галичині (Львів, Станіслав, Коломия, Стрий та ін.).
Менцинський записав на грамплатівки понад 40 творів у Стокгольмі і Берліні, в тому числі українські народні пісні ("Ой зійди, зійди", "Ой не світи, місяченьку", "Ох, і не стелися, хрещатий барвінку" та ін.), романси Лисенка, Січинського, Ярославенка, а також арії з опер Вагнера, Флотова, Верді, Пуччіні. Деякі записи увійшли в серію «Золоті голоси України» видавництва «Мелодія» у 1970 році.
1933 року співак дав останній український радіо-концерт у Стокгольмі. Помер він там само 1935 року.
Перед смертю Модест Омелянович заповів свою колоссальну музичну бібліотеку, що свідчила про широке коло захоплень співака в галузі мистецтва, Науковому товариству ім. Шевченка у Львові. Клери Дегн, його дружина, виконала заповіт свого чоловіка...
А у Дзеркальній залі знаменитої Львівської опери до 130- річчя з дня народження великого українського тенора першої половини 20-го сторіччя Модеста Менцинського було відкрито бюст. Він доповнив галерею скульптур геніальних оперних співаків Соломії Крушельницької та Олександра Мишуги.
Професор Львівської музичної академії ім. Лисенка Любов Кияновська так висловилася про співака: «Модест Менцинський був одним з найяскравіших представників галицької інтелігенції, яких відрізняла глибока духовність та висока моральність. Як художник, як митець – він був громадянин світу, а в серці – український патріот»!
Серед виконаних Менцинським партій: Лоенгрін, Тангейзер, Парсифаль, Трістан, Зігмунд, Штольцінг ("Лоенгрін", "Тангейзер", "Парсифаль", Трістан та Ізольда", "Валькірія", "Нюрнберзькі мейстерзінгери" Вагнера), Ірод ("Саломея" Штрауса), Флорестан ("Фіделіо" Бетховена), Радамес, Манріко, Отелло ("Аїда", "Трубадур", "Отелло" Верді), Каніо ("Паяци" Леонкавалло), Хозе, Надір ("Кармен", "Шукачі перлів" Бізе), Каварадоссі ("Тоска" Пуччіні), Єлеазар ("Жидівка" Галеві), Йонтек ("Галька" Монюшка), Нерон ("Акте" Манена), Фауст ("Фауст" Гуно), Самсон ("Самсон і Даліла" Сен-Санса), Болеслав Хоробрий ("Болеслав Хоробрий" Ружицького), Петро ("Наталка Полтавка" Лисенка).
В історію української музичної культури Менцинський увійшов і як незрівнянний камерний співак, блискучий інтерпретатор народних пісень і творів М. Лисенка. Серед останніх – "За думою дума", "Гетьмани, гетьмани...", "Гомоніла Україна", "Минають дні", "Мені однаково" (слова Т. Шевченка), "Розвійтеся з вітром..." (слова І.Франка). Він чудово виконував також твори галицьких композиторів, зокрема Людкевича ("Черемоше, брате мій"), Січинського ("Як почуєш вночі", "Finale") та ін.
На високому мистецькому рівні співак виконував і українські народні пісні в обробці Лисенка: "Ой червона калина", "Ох, і не стелися, хрещатий барвінку", "Стоїть гора високая", "Ой не світи, місяченьку".
Володіючи драматичним тенором великої сили, Менцинський спричинився до інтерпретації героїчних партій в операх Вагнера та інших композиторів. Серед своїх співвітчизників не мав суперників у вагнерівському репертуарі. Хіба що І.Алчевський та якоюсь мірою Ю. Кипоренко-Доманський могли наближатися своїми вокально-сценічними даними до Менцинського.
Менцинський записав на грамплатівки понад 40 творів у Стокгольмі ("Грамофон", 1910) і Берліні ("Грамофон", 1910, 1911), в тому числі українські народні пісні ("Ой зійди, зійди", "Ой не світи, місяченьку", "Ох, і не стелися, хрещатий барвінку" та ін.), романси Лисенка, Січинського, Ярославенка, а також арії з опер Вагнера, Флотова, Верді, Пуччіні та ін.

Виконавці київської опери на початку XX століття

Уже не один год, наравне с видами Киева, собираю открытки с портретами актеров, которые здесь выступали. Набралось довольно много лиц из дореволюционной Киевской оперы и театра "Соловцов". Для оперы даже появилась возможность реконструировать некоторые спектакли по исполнителям ведущих партий. Быть может, моим читателям будет интересно на них взглянуть? Звуковых записей тогдашних оперных корифеев Киева почти не осталось, но можно хотя бы получить о них внешнее представление.

Киевский городской (оперный) театр. С открытки 1910-х гг.

Не могу гарантировать, что данные составы когда-либо выступали на сцене одновременно, но, во всяком случае, здесь представлены киевские исполнители - об этом свидетельствуют не только их биографии, но и отметки на открытках киевских издателей или торговцев.

Для почина выберем...


"Фауст". Опера Шарля Гуно, либретто Ж.Барбье и М.Карре по мотивам И.-В.Гете.

Участники киевских постановок:

Фауст – Алексей Борисенко
Борисенко Алексей Григорьевич (1868–1941)
Лирико-драматический тенор.

Мефистофель – Платон Цесевич

Цесевич Платон Иванович (1879–1958).
Бас-кантанте.

Мефистофель - Иван Стешенко
Стешенко Иван Никифорович (1894–1937).
Бас-кантанте.

Маргарита - Екатерина Воронец
Воронец (Монтвид) Екатерина Дмитриевна (1883 или 1884 – 1955).
Лирико-драматическое сопрано.

Валентин, брат Маргариты – Михаил Бочаров
Бочаров Михаил Васильевич (1872–1936).
Баритон.

Зибель, юный поклонник Маргариты – Струкова
Партия Зибеля со знаменитым романсом "Расскажите вы ей, цветы мои" – это меццо-сопрано, ее обычно исполняют женщины, одетые юношами. К сожалению, киевлянка Струкова оказалась прочно забытой меломанами; о ней нет информации даже во всеобъемлющем словаре Аркадия Пружанского "Отечественные певцы".



Киевский городской (оперный) театр. С открытки начала ХХ в.

Не могу гарантировать, что данные составы когда-либо выступали на сцене одновременно, но, во всяком случае, здесь представлены киевские исполнители – об этом свидетельствуют не только их биографии, но и отметки киевских издателей или торговцев на открытках.

Итак, участники спектакля...
"Кармен". Опера Жоржа Бизе (1875), либретто А.Мельяка и Л.Галеви по мотивам новеллы П.Мериме.

Кармен – Любовь Андреева

Андреева-Дельмас Любовь Александровна (1884–1969).
Меццо-сопрано. Родилась в Чернигове (урожденная Тищинская). Вышла замуж за оперного певца Павла Андреева (бас-баритон), вместе с которым в 1908–1909 годах служила в Киевской опере.

Любопытные обстоятельства связаны с ее киевским дебютом в "Кармен" (октябрь 1908). В нашей опере в то время существовала клака – своеобразная театральная мафия, которая вымогала с актеров дань и за это обеспечивала овации, а несговорчивых освистывала (тариф составлял 25–50 руб. с персоны). Но когда к Андреевой явился представитель клаки и потребовал тридцатник, она просто выгнала его вон. Полиция провела расследование, и оказалось, что главный клакер служит в опере хористом. Его выгнали с работы и выдворили из города, после чего здешняя клака притихла...

С 1909-го Любовь Андреева-Дельмас выступала в Петербурге. Здесь ее образом Кармен увлекся Александр Блок, посвятивший "Л.А.Д." цикл стихотворений "Кармен".

О да, любовь вольна, как птица,
   Да, все равно — я твой!
Да, все равно мне будет сниться
   Твой стан, твой огневой!

Да, в хищной силе рук прекрасных,
   В очах, где грусть измен,
Весь бред моих страстей напрасных,
   Моих ночей, Кармен!..

Кармен – Зинаида Рыбчинская

Рыбчинская (Рибчинская) Зинаида Сергеевна (1885–1964).
Меццо-сопрано и контральто. Уроженка Каменца-Подольского; воспитанница музыкально-драматической школы Николая Лысенко, много сезонов выступала в Киеве, а в 1930-е годы была драматической актрисой в театре Мейерхольда в Москве.

Кармен – Мария Скибицкая

Скибицкая Мария (Марина) Михайловна (1884–1943).
Меццо-сопрано. Любимица киевских меломанов, одна из популярнейших отечественных Кармен; пела эту партию не только в Киеве, но и в московском Большом театре

Кармен – Мария Гай

Гай Мария (1879–1943).
Меццо-сопрано. Знаменитая испанская певица, создавшая живой и полнокровный образ оперной Кармен. Открытка со штампом киевского магазина "Стамбул" на обороте выпущена, очевидно, к ее гастролям в 1908 году, когда на "Кармен" с Марией Гай ломился весь Киев.

Это был "гвоздь сезона" наравне с приездом Леонида Собинова!
Хозе – Федор Орешкевич

Орешкевич Федор (Теодор) Гаврилович (1872–1932).
Лирико-драматический тенор, один из ведущих солистов Киевской оперы. Здесь Хозе в мундире драгуна, каким он был в начале действия.

Хозе – Антон Боначич

Боначич Антон Петрович (1878 или 1880–1933).
Бас-баритон, затем драматический тенор. Сын черногорца и гречанки. Несколько сезонов выступал в Киеве. Любопытно, что в начале карьеры исполнял в "Кармен" партию Эскамильо, а потом стал Хозе (на этой открытке бывший драгун уже перевоплотился в контрабандиста).

Эскамильо, тореадор – Оскар Камионский

Камионский Оскар Исаевич (1869–1917).
Лирический баритон. Славился филигранной обработкой голоса по итальянской методе, слыл "русским Баттистини". Успех и богатство позволили ему обзавестись в Киеве крупным доходным домом на Мариинско-Благовещенской, 58 (теперь ул. Саксаганского).

Эскамильо — А.Зелинский

Зелинский А.М.
Баритон. Выступал в Киеве, Нижнем Новгороде, Москве, Петербурге

автор статьи: Михаил Кальницкий
http://mik-kiev.livejournal.com/67131.html
http://mik-kiev.livejournal.com/70772.html

Фільми про історію київського оперного театру

© ТРК ГЛАС, 2008

Колись на цьому місці стояв міський театр, будівля якого згоріла вщент. І знову відродилася, як Фенікс із попелу. Витончене буйство, благородство й завершеність образу споруди Київської опери наслідують найкращі зразки французького Відродження. У різні часи на сцені театру виступали славетні європейські актори, гастролювали видатні співаки, танцювали зірки світового балету. Мабуть, тому Київський національний театр опери та балету імені Т. Шевченка називають «палацом королівських казок»…

© Укртелефільм, 2002
"Київська опера" ч.1,2


© Укртелефільм, 2002
"Київська опера" ч.3,4

Микола Аркас

Аркас Микола Миколайович (1852 — 1909) - Історик, етнограф, композитор, громадський діяч





Ще починаючи зі студентських років, М. Аркас старанно записував народні пісні, захоплювався кобзарським мистецтвом. Кобзарів і бандуристів запрошував до Миколаєва з усієї України; поселяв їх у своєму домі. Записи народних пісень пізніше лягли в основу опери "Катерина" (хор хлопців "Гей, по синьому морю", жіночий хор "Ой, у неділю", хор солдатів "То ли не береза, то ли не кудрява", колискова Катерини та ін.).

Оперу "Катерина", лібрето і музику до якої написав М. Аркас, окремі спеціалісти вважають українською оперною класикою. В опері яскраво показано сільський побут, який так добре знав композитор. Став у пригоді й професійно-театральний досвід, набутий М. Аркасом у студентські роки, коли він брав участь як актор у виставах трупи М. Кропивницького.


© Укртелефільм, 1995
Сценарій: Г.Десятник.
Режисер: С.Дудка. Оператор: В.Сарбей. Звукорежисер: О.Романов

Микола Миколайович Аркас народився у Миколаєві 26 грудня 1852 р. Миколаївський рід Аркасів належав до знатних, але не через шляхетне походження, а завдяки славним діянням на користь вітчизни. Засновник роду Андреас (Андрій) народився у Греції в м. Літохоро. До Миколаєва Андрій Емануїлович прибув на початку XIX ст., коли місто ще розбудовувалося і заселялося. Тут він став викладачем історії та стародавніх античних мов у новозаснованому штурманському училищі.
Микола і Захар Аркаси — сини Андрія Емануїловича — були здібні й працелюбні, з високим почуттям офіцерської честі та непохитного службового обов'язку, самовимогливі та самодисципліновані, добропорядні й чесні, вони уславили себе самовідданою службою у Чорноморському військово-морському флоті. Обидва брати своїми різноманітними добродіяннями набули заслуженого авторитету у мешканців Миколаєва, тим більше, що Микола Андрійович багато уваги приділяв розвитку в місті шкіл грамотності, і прогресивна громадськість виклопотала йому у міській думі звання почесного громадянина Миколаєва.
Микола Андрійович Аркас (1816-1881) — батько М. М. Аркаса — був адміралом, генерал-ад'ютантом, головним командиром Чорноморського флоту, засновником пароплавства на Каспійському морі, з 1871 до 1881 р. був командиром порту і військовим губернатором Миколаєва. Незважаючи на високий авторитет серед прогресивної громадськості, за любов до українського народу, його історії та культури, за "українофільські" симпатії М. А. Аркаса було засуджено ревними охоронниками царського режиму.
Великий вплив на формування патріотичних почуттів Миколи Аркаса мала мати, яка, хоч і була дочкою високого урядовця Чорноморського флоту в чині дійсного статського радника, ніколи не забувала, що її рід Богдановичів започаткував представник української козацької старшини. Софія Петрівна прищеплювала синові любов до народних звичаїв, пісень, казок, мальовничої української природи.
Освіту Микола Аркас здобув в одній з одеських приватних гімназій і вже у шкільні роки виявив неабиякі здібності у написанні творів з російської літератури (бо українська мова і література не викладалися в жодній школі царської Росії). Учителі Одеської гімназії мали неабиякий вплив на творчість М. Аркаса — Л. А. Смоленський, історик, людина прогресивних поглядів, П. І. Ніщинський, учитель музики, який захоплювався українським музичним фольклором. Саме він навчив Миколу теорії та композиції музики, виконавському мистецтву, розвинув професійний смак до кращих зразків українського музичного фольклору.
Після закінчення гімназії М. Аркас став студентом природознавчого відділення фізико-математичного факультету Новоросійського університету в Одесі.
Під впливом нелегального гуртка революційно настроєних студентів, який організував у Новоросійському університеті Андрій Желябов — тоді студент юридичного факультету, у світогляді М. Аркаса утверджувалися загальнодемократичні погляди. Не були даремними для студента Миколи Аркаса постійні спілкування з професорами І. Мечниковим, І. Сєченовим, О. Ковалевським. Адже це були не тільки світочі біологічної науки, а й взірцеві інтелігенти з непохитними демократичними переконаннями.
У студентські роки більш усвідомленим стає інтерес М. Аркаса до історичного минулого і сучасного України, до духовних надбань українського народу.
Визначну роль у житті М. Аркаса відіграло його знайомство у студентські роки з видатним митцем українського театру М. Л. Кропивницьким. Вони подружилися, і М. Аркас як актор-аматор навіть брав участь у виставах "Одеського нового театру", яким керував М. Кропивницький.
Під час шкільних і студентських канікул Миколу, одягнутого "по-народному", можна було побачити серед працюючих селян у полі чи на фермі. Він залюбки працював і спілкувався разом з простим народом. Батько не схвалював це, а коли ще й довідався про захоплення сина селянською дівчиною Оксаною і його намір одружитися, не на жарт сполошився. На той час (1875 р.) Микола вже закінчив навчання в Новоросійському (Одеському) університеті. І батько негайно влаштував його на державну службу до канцелярії військово-морського відомства у Миколаєві, а наступного року навіть відправив Миколу у закордонне відрядження до Константинополя, а потім — до Галаца. Після повернення його одружили з дочкою військово-морського офіцера Шишкіна — Ольгою Іванівною.
Незважаючи на поспішність і формальність шлюбу, він виявився щасливим. У 70—80-х роках у молодого подружжя Аркасів народилися діти: дочка Оксана і два сини — Петро і Микола. Дружина перейнялася демократичними і патріотичними ідеалами чоловіка, які знайшли втілення у двох напрямах творчої роботи Миколи, не пов'язаними з його професією природознавства, — історією і музикою.
Ще починаючи зі студентських років, М. Аркас старанно записував народні пісні, захоплювався кобзарським мистецтвом. Кобзарів і бандуристів запрошував до Миколаєва з усієї України; поселяв їх у своєму домі. Записи народних пісень пізніше лягли в основу опери "Катерина" (хор хлопців "Гей, по синьому морю", жіночий хор "Ой, у неділю", хор солдатів "То ли не береза, то ли не кудрява", колискова Катерини та ін.).
Оперу "Катерина", лібрето і музику до якої написав М. Аркас, окремі спеціалісти вважають українською оперною класикою. В опері яскраво показано сільський побут, який так добре знав композитор. Став у пригоді й професійно-театральний досвід, набутий М. Аркасом у студентські роки, коли він брав участь як актор у виставах трупи М. Кропивницького.
Шлях Аркасової "Катерини" як друкованого видання і сценічної вистави виявився нелегким. П'ять років рукопис опери пролежав у цензурних відомствах Москви та Києва і лише в 1897 р. вийшов у світ у Миколаєві за рахунок автора. На обкладинці видання стояло лише прізвище Т. Г. Шевченка, а авторство музики і лібрето було приховане криптонімом: Н. А.... ъ, та ще й зверху присвята "Любій, незабутній жінці моїй Олесі". Того ж року фрагменти музики "Катерини" вперше пролунали у концертному виконанні напівпрофесійного, напіваматорського симфонічного оркестру Миколаївського відділення Російського музичного товариства.
Слухачі захоплено вітали новий твір. Окрилений успіхом автор поспішив надіслати клавір опери своєму давньому другу М. Кропивницькому для сценічної вистави. Той негайно взявся за репетиції, але через цензуру здійснити першу виставу в Україні не вдалося.
Прем'єра опери "Катерина" відбулася 12 лютого 1899 р. в Москві. Сподівання М. Аркаса на те, що високий професіоналізм М. Кропивницького як режисера і талановитість його акторів забезпечать успіх вистави, повністю виправдались. Відгуки московської преси на виставу опери "Катерина" були лише позитивні. Слідом за тим з давньоруської столиці почалася тріумфальна хода Аркасової "Катерини" по всій країні. Влітку 1899 р. трупа М. Кропивницького дала 10 вистав "Катерини" у Києві. 14 березня у виконанні цього ж колективу вперше побачив, почув свою оперу на сцені і сам автор. Сталося це в його рідному Миколаєві, куди спеціально, на знак щирої поваги до композитора, завітала трупа М. Кропивницького після гастролей в Одесі.
Упродовж п'яти років після прем'єри оперу "Катерина" побачили і почули мешканці Мінська, Вільно, Катеринодара, Одеси, Маріуполя, Луцька, Львова, Варшави. Тобто опера М. Аркаса уже тоді сягнула за межі України і навіть Російської імперії.
До самої смерті М. Аркас цікавився українським музичним фольклором. Як і раніше, запрошував на гастролі у Миколаїв кобзарів і бандуристів з усієї України. З часом у нього з'явилась нова сфера творчих пошуків — він почав вивчати історію України. З початку XX ст. він глибоко знайомиться з документальними матеріалами, а також з друкованим доробком професійних істориків.
М. Аркас прагнув проаналізувати опрацьований матеріал й узагальнити у найдоступніший формі, зрозумілій навіть підлітку з незакінченою середньою освітою. До апробації свого рукопису серед фахівців він підійшов зважено і серйозно: у процесі написання відправляв його частинами до Києва, а потім доопрацьовував матеріал згідно з висловленими зауваженнями.
Книгу М. Аркаса "Історія України-Русі" було видано в 1908 р. нечуваним раніше для такого роду видань масовим семитисячним тиражем, який повністю розійшовся впродовж кількох місяців. Сподівання автора, що книга "...надто корисна буде для нашого люду", виправдалися. Її видання відповідало громадським суспільно-політичним і культурним потребам національно-визвольного руху українського народу у руслі загальноросійської визвольної боротьби початку XX ст.
Один із сучасників М. Аркаса, до того ж спеціаліст в історичній галузі, В. Біднов так оцінив історіографічний факт появи цієї книги:
"Ні одна українська книжка, крім "Кобзаря", не мала такого успіху, який випав на долю труда М. Аркаса; його купували, читали; читали з захопленням і щиро дякували авторові за його книгу, надсилаючи до нього листи. Видно було, що М. Аркас зрозумів ту велику потребу в популярній Історії України, котра почувалася в широких колах нашого громадянства...".
У цей час М. Аркас одержує багато листів від різних людей, які бажали підтримати його співчуттям, порадою, консультацією, сприянням, допомогою. Взагалі, після виходу книги у світ М. Аркас отримав багато схвальних і водночас вимогливих листів, автори яких дякували за першу написану українською мовою, доступну розумінню навіть малоосвічених читачів популярну книгу з історії України, підкреслюючи її велике громадське значення для піднесення національної та історичної свідомості народу.
На жаль, видатки на видання "Історії України-Русі", будівництво і утримання школи з українською мовою викладання у селі Христофорові, де були залишки його маєтків, благодійні пожертви на таланти з народу, на організовану ним у Миколаєві "Просвіту" — все це призвело до розорення М. Аркаса.
Третім дітищем Миколи Аркаса, не менш улюбленим, ніж перші два ("Катерина" та "Історія України-Русі"), була культурно-освітня організація "Просвіта", яка виникла за його ініціативи в Миколаєві у 1907 р. Під керівництвом М. Аркаса миколаївська "Просвіта" розгорнула досить плідну культурно-освітню діяльність. Тільки впродовж 1908 р. відбулося майже півсотні літературно-музичних вечорів, на яких пройшли вистави опер "Катерина", "Запорожець за Дунаєм", "Наталка-Полтавка", п'єс І. Карпенка-Карого "Мартин Боруля", "Бондарівна", "Сто тисяч", "Наймичка", "Розумний і дрень", М. Старицького "Зимовий вечір", Г. Квітки-Основ'яненка "Шельменко-денщик", п'єси Б. Грінченка "Нахмарило", водевілей-"жартів" — І. Котляревського, Л. Яновської, А. Чехова.
Найпослідовніше і найнаполегливіше миколаївська "Просвіта" на чолі з М. Аркасом вела боротьбу за впровадження української мови у народну освіту. Не сподіваючись на те, що царські власті підуть назустріч у вирішенні цього питання, М. Аркас власними рішучими діями давав приклад самочинного розв'язання справи на користь народним масам. Так, упродовж двох років у с. Богданівка працювала на кошти М. Аркаса чотирирічна школа з українською мовою викладання. Вона не тільки навчала письменності та основам наук, а й виховувала учнів та їхніх батьків у дусі української національної свідомості.
Найулюбленіша сфера громадської активності Миколи Миколайовича — просвітня діяльність, яка завжди була в Україні пов'язана з визвольним рухом за право вільного розвитку української культури і мови, коштувала йому не тільки значних матеріальних витрат, а й здоров'я. Адже царські власті на діяльність осередків "Просвіти" дивилися з підозрою, а їх учасників так чи інакше переслідували. Не уникнув цього й М. Аркас, незважаючи на свої високі чини і звання, здобуті на державній службі.
Матеріальні нестатки, в яких він жив останні роки свого життя, переслідували родину М. Аркаса і після його смерті 13 березня 1909 р. Щоб організувати пристойне поховання, родина змушена була продати останні залишки маєтку у Христофоровці. М. М. Аркаса було поховано на Миколаївському міському кладовищі. У пам'яті нащадків він залишиться як людина, яка зробила значний внесок у розвиток і популяризацію української національної культури.

Семен Гулак-Артемовський

Семен Степанович Гулак-Артемовський  (* 16 лютого 1813, Городище — † 17 квітня 1873, Москва) — український композитор, співак (бас-баритон), драматичний артист, драматург, племінник письменника П. П. Гулака-Артемовського, автор першої української опери «Запорожець за Дунаєм».

Семен Гулак-Артемовський народився в містечку Городище на Київщині (тепер Черкаська область) в сім'ї священника. Закінчив Київське повітове духовне училище (1824-1830), Київську духовну семінарію (1835-1838). Співав у хорі київського вікарія у Софійському соборі та Михайлівському Золотоверхому монастирі.
У 1838 році Кулака-Артемовського забрав до Петербурга видатний російський композитор М.І.Глінка, який керував його навчанням. З 1839 року продовжував освіту в Італії, співав у флорентійській опері (1841—1842). Після цого співав на оперних сценах Петербурга (1842-1864) і Москви (1864-1865) .
Автор дивертисменту "Українське весілля", музики до водевіля "Ніч напередодні Іванового дня".
Своєю оперою "Запорожець за Дунаєм" (вперше поставлена 1863 р.) заклав основи українського класичного оперного мистецтва.
Окреме місце у творчій спадщині Гулака-Артемовського посідають українські пісні, зокрема



"Стоїть явір над водою" (присвячена Т. Шевченку, з яким автор товаришував з 1838),

"Спать мені не хочеться",  «Ой, на горі та женці жнуть»,  «Ой, не ходи Грицю», «Ой, летіла зозуленька» тощо.

© ТРК ГЛАС
Режисер: Юлія Симеонова
В ролі М.Глінки: хормейстер НОУ А.Семенчук

Всім небайдужим до літератури і мистецтва відома незрадлива, зворушлива дружба генія слова Тараса Григоровича Шевченка й генія опери Семена Степановича Гулака-Артемовського. Познайомилися вони далекого 1838 року в Петербурзі. Відтоді стали нерозлучними друзями в радощах і бідах, у злетах і падіннях.... Семен передавав звісточку для своєї старенької неньки в Городище з Петербурга через Тараса, коли той перебував в Україні; писав листи йому і підримував матеріально, коли той «служив» солдатом у Новопетрівському укріпленні, й багато хто від нього відвернувся. Повернувшись із заслання, Тарас почувався в гостях у друга, «як у своїй рідній хаті», називав його рідним братом, подарував Семеновій дружині автопортрет з дарчим написом. Композитор віддячив поету-другу, присвятивши йому пісню у власній обробці «Стоїть явір над водою». Гулак-Артемовський сам виконав її 19 серпня 1858 року в виставі «Москаль-чарівник». Вона стала однією з найулюбленіших для поета...



журнал Київська старовина
Василь ТУРКЕВИЧ: СЕМЕН ГУЛАК-АРТЕМОВСЬКИЙ... ЕКСТРАСЕНС

Ім'я Семена Степановича Гулака-Артемовського, 180-річчя якого виповни-
лося у лютому, відоме найширшому загалу як автора першої комічної україн-
ської опери «Запорожець за Дунаєм». До речі, написана вона була за про-
позицією і за безпосередніми консультаціями Миколи Костомарова в 1862 р.
і вперше показана на сцені імператорського Маріїнського театру в Петербур-
зі 14 (26) квітня 1863 p., тобто 130 років тому. Отож мали на часі два знач-
них ювілеї, на жаль, мало помічених громадськістю.
«Запорожець за Дунаєм» став, власне, першим оперним твором, що яскраво
і окреслено показав український характер, вивів під світло рампи постать
козака-запорожця якраз у той рік, коли було оприлюднено страшний для
України Валуєвський циркуляр.
Один з критиків писав про виставу: «...Головна заслуга пана Артемовсько-
го у тому, що він започаткував комічну оперу... Він першим ввів на нашій
сцені рідний нам український елемент...» (М. Р. «Сын отечества» 19.IV.1863 p.).
Опера йшла на багатьох вітчизняних і зарубіжних сценах, зокрема у Ка-
наді, США, Болгарії, Чехій, Словаччині, Франції, Сербії, у ній виступали
найуславленіші оперні і драматичні актори — Михайло Старицький, Марко
Кропивницький, Марія Заньковецька, Марія Сокіл, Марія Литвиненко-Воль-
гемут, Оксана Петрусенко, Іван Паторжинський, Михайло Гришко, Анатолій
Солов'яненко, Анатолій Мокренко, Дмитро Гнатюк, Гізела Ципола.
«Запорожець за Дунаєм» хоч і найвідоміший, але не єдиний твір Гулака-
Артемовського. У його доробку ще кілька призабутих композицій, зокрема во-
кально-хореографічний дивертисмент «Українське весілля», обробки народних
пісень, романси. Мабуть, далеко не кожний, слухаючи «Стоїть явір над во-
дою» чи «Спать мені не хочеться», знає, що це твори С Гулака-Артемов-
ського!
Знаний був Семен Гулак-Артемовський і як співак. У 50—60-ті роки ми-
нулого століття йому належало чільне місце в імператорській оперній трупі^
де після О. Петрова він посідав друге місце (Д. Ревуцкий, С С. Гулак-Арте-
мовский и его комическая опера «Запорожец за Дунаєм».— К., 1936 p.).
Враховуючи те, що біографія цього видатного діяча української культури,
як те не дивно, малознана, хотілося б хоч фрагментарно оповісти про деякі
етапи його творчого життя, бо довгий час, аж до 1935 року, власне, не була
відома навіть точна дата його народження.
Семен Гулак-Артемовський з'явився на світ 4 лютого 1813 року в Городищі,,
що на Черкащині, у сім'ї священика, який належав до прадавнього козачого
роду. Його предок Іван Гулак протягом 1669—1675 pp. служив генеральним
обозним у гетьмана Петра Дорошенка. Щодо походження другої частини
прізвища, то існує цікава легенда, що воно було причеплене одному з Гула-
ків, який поселився в селі Артемівську і мав вдачу гульвіси. Щоб не плутати
його з іншими розважливими Гулаками, вирішили йменувати Гулякою-Арте-
мовським. Саме від нього й пішла родинна гілка, яка дала Україні поета
і байкаря Петра Гулака-Артемовського, співака й композитора Семена Гулака-
Артемовського, відомого скрипаля-віртуоза Клеоника Гулака-Артемовського та
фольклориста Олексія Гулака-Артемовського.
Як і майже всі хлопчики із священницьких родин, Семен потрапив на
навчання до семінарії і з часом мав продовжити родинну справу — стати
батюшкою. Але склалося по-іншому. Володіючи гарним дискантом, Семен по-
трапляє до хору митрополита Євгенія Болховітінова.
У 1836 році в біографії С. Гулака-Артемовського трапилася, мабуть, одна
з головних подій життя. Його спів почув російський композитор Михайло
Глинка і забрав до Петербурга, щоб влаштувати у придворну хорову капелу.
Але поки Глинка подорожував, подовгу частуючись у заможних шляхетних
українських родинах, вакансії в хорі заповнилися і С. С Гулак-Артемовський
залишився в чул<[омі місті без праці та грошей. Проте Михайло Глинка взяв
найсердечнішу участь у його долі. Поселив у себе на квартирі, почав активна
готувати до сценічної діяльності. Хто-хто, а автор опер «Життя за царя» та
«Руслан і Людмила» знався на голосах. Успіхи юного українця були разючі.
Глинка розумів, який коштовний брильянт він вивіз з київського митропо-
wiH4oro хору. На одній із вечірок на квартирі композитора приймається рішен-
ня відправити Семена Гулака-Артемовського на навчання до Італії. О. Дарго-
мижський, М. Глинка, Н. Кукольник, художник П. Степанов, князь В. Волкон-
ський влаштовують благодійний концерт, гроші з якого й вручили співакові
для оплати свого навчання у Парижі та Флоренції, де й завершив свою му-
зичну освіту Семен Гулак-Артемовський блискучим дебютом у «Лючії ді Лам-
мермур» Доніцетті та «Беатріче ді Тенда» Белліні. Прослуживши на фло-
рентійській оперній сцені один сезон, український співак повертається да
Петербурга. Іншого міста він вибрати не міг, бо оперні театри на той час
існували тільки тут та ще в Москві.
На петербурзькій сцені Семен Гулак-Артемовський прослужив 22 роки
і виконав понад тридцять партій, переважно в італійському репертуарі. Вод-
ночас, хоч і не часто, виступав і в драматичному репертуарі, завойовуючи
прихильність публіки. Серед його ролей був і Чуприна з уславленого «Моска-
ля-чарівника» І. Котляревського. До речі, театральні критики відзначали, ща
«пан Артемовський не багато в чому поступається тут самому Михайлу Щеп-
кіну», неперевершеному виконавцю цієї ролі.
У 1863 році, здійснивши на петербурзькій сцені постановку свого «Запо-
рожця за Дунаєм» і виконавши у ній партію Івана Карася, Ссхмен Степанович
залишає петербурзьку сцену і з пенсією 1140 карбованців сріблом на рік
переїжджає до Москви, де якийсь час виступає у незначних партіях на сцені
Великого театру.
Саме в Москві, залишивши назавжди сцену, Семен Гулак-Артемовський
активно зайнявся й окультними науками, до яких мав схильність з давньогоі
часу, зокрема такого модного у той час у Європі спіритизму. На жаль, цей
факт із життя співака і поета залишився поза увагою дослідників його твор-
чості та біографів, зокрема й автора досить ґрунтовної монографії про
С С. Гулака-Артемовського Л. Кауфмана. Не секрет чому. Радянська ідеоло-
гія забороняла і шельмувала все те, що розходилося з матеріалістичним вчен-
ням. Не могло бути й мови, щоб написати про таку незвичну, а для ідеологів
ще й страшну, деталь з біографії С С. Гулака-Артемовського.
Ймовірніше всього (це питання має ще бути з'ясованим) Семен Гулак-
Артемовський познайомився із спіритизмом у Флоренції, де вперше побував
на сеансах так званих медіумів. Багато досить серйозних вчених вважали, що
деякі явища фізичного характеру неможливо пояснити усталеними науковими
законами і вони є наслідком діяльності душ або психічної енергії людей, які
вмерли. С С. Гулак-Артемовський захопився цим вченням, особливо таким
явищем, як гіпноз. Як це трапилося і коли співак відчув у собі здібності гіп-
нотизера, ми не знаємо. Проте з відомих фактів його біографії очевидно те,
що він добре знав теорію, розроблену французьким фізіологом Месмером
(1733—1815 рр.)> який вважав, що деякі люди здатні черпати з космосу
особливу силу (енергію), випромінення якої різко впливає на душевний
і фізичний стан інших людей. Месмер робив досліди з намагнічуванням дерева,
джбанів з водою, навіть... Місяця. На своїх сеансах Месмер лікував тисячі
людей, у багатьох з яких під час його маніпуляцій траплялися судоми, падучі,
втрати свідомості, після яких фізичний стан різко покращувався. Згодом
саме цим будуть позначатися й сенси С С. Гулака-Артемовського.
Захоплення месмеризмом у Франції було настільки велике, що король
Людовик XVII наказав у 1784 році вивчити це питання і доповісти йому. Ака-
демічна комісія, до складу якої входили Франклін та Лавуазье визнали діяль-
ність Месмера шарлатанством, проте його вчення продовжувало розповсюд-
жуватися по Європі. Учень Месмера, маркіз Пюізегюр, активно лікував за
допомогою так званого магнетичного сомнамбулізму. Вважалося, що сомнам-
були володіють надприродними можливостями, скажімо, бачити пучками
пальців, доторкнувшись до людини або якоїсь її речі, розпізнавати хвороби,
мають дар яснобачення, віщування тощо.
Росію теж не обминуло захоплення спіритизмом. Треба сказати, що так
званим «вертінням столу», захоплювалися у шістдесятих-сімдесятих роках
минулого століття такі видатні вчені, як хімік Бутлеров, зоолог Вагнер, мате-
матик Остроградський. Проживаючи у Петербурзі, С. С. Гулак-Артемовський
досить часто брав участь у спіритичних сеансах, викликаючи «душі покійників».
Переїхавши до Москви, співак вирішує зайнятися практичним ліку-
ванням гіпнозом, у результативність якого він глибоко вірив. До речі, ще
в Петербурзі співаку вдалося добитися офіційного дозволу на цю діяльність.
Це свідчить про лікувальну практику С. С Гулака-Артемовського у часи його
артистичної діяльності.
У Москві С. С Гулак-Артемовський поселився біля церкви Різдва у не-
великому двоповерховому дерев'яному будиночку, який дуже швидко стає
широковідомим не тільки у білокам'яній, але й далеко за її межами. Поголос
про лікувальні сеанси колишнього уславленого співака ширився з кожним
днем. За винятком неділі й релігійних свят, С С. Гулак-Артемовський приймав
щодня ЗО—40 чоловік, серед яких були багаті і бідні, майстрові й чиновники,
селяни і представники інтелігенції.
Є письмові згадки очевидців про сеанси С С. Гулака-Артемовського. Ось
одна з них: «До світлиці зайшов пан високого зросту, кремезний, на вигляд
років п'ятдесяти, у фланелевій блузі. Це був Семен Степанович. Помітивши
блідість мого обличчя, він підійшов і запитав:
— Ви теж хворі?
Я кивнула головою.
— Хочете лікуватися?
Я відповіла, що приїхала до нього, щоб подивитися, а потім, можливо,
й полікуватися.
— Ви, мабуть, чули, що я не лікар, ніяких ліків не даю, окрім звичайної
води і дерев'яного масла.
— Кажуть, що ви лікуєте магнетизмом.
— Ті, хто сюди приходять, лікуються виключно молитвою,— відповів він.—
у іншому випадку раджу вам звернутися до медиків.
Я дещо здивувалася цим словам і відповіла, що лікарі вичерпали щодо
мене всі можливості. Я втратила всі надії і тому вирішила звернутися до
магнетизму.
— Що ж,— мовив він,— спробуйте. Тільки я нічого вам не обіцяю. Мож-
ливо, це лікування вам нічого не дасть. Усе залежить від того, як будете шу-
кати і просити у Господа Бога. Повторюю, тут лікуються молитвою, без якої
і магнетизм нічого не вартий.
Потім він запропонував усім присутнім перейти до прийомного покою, де
стояло чотири ряди стільців. Семен Степанович сів біля стіни, обличчям до
публіки і закликав усіх звернутися подумки до Бога, покликати собі на по-
міч свого ангела-хранителя. Потім він підвівся, підійшов до столика, де стояли
прозорі пляшки з водою і кілька склянок з дерев'яним маслом, над яким
постояв хвилин п'ятнадцять з піднятими догори руками, після чого по черзі
запитував кожного, що відчував той.
Хтось відповів, що пройнявся жаром, іншого кинуло у холод, у третіх за-
паморочилася голова, а дехто навіть втратив свідомість. Одне слово, кожний
з присутніх відчув у собі якісь зміни.
Потім знову усі розсілися і Семен Степанович промовив:
— Сидіть мовчки і відмічайте про себе свої відчуття.
Піднявши догори руки, почав пильно вдивлятися у хворих. Мене дуже
зацікавило, що ж трапиться далі. Бачу, хтось починає плакати, хтось стогнати,
інші впадали у сон.
Хвилин двадцять Семен Степанович тримав знесені догори руки, потім, опу-
стивши їх, почав знову розпитувати про відчуття. Відповідали по черзі, за ви-
нятком тих, хто знаходився в якомусь забутті або корчився у судомах. Кож-
ному він давав випити по кілька ковтків води з пляшок, що стояли на столі.
Багато з хворих волали, билися в судомах, категорично відмовлялися пити.
Тоді Семен Степанович вливав їм воду майже силоміць, декому наказував
грізним голосом випити кілька ковтків. І сам пив ту воду, щоб переконати
присутніх, що це звичайнісінька вода з колодязю...» (Журнал «Ребус».—
1884.—№ 4).
Зараз можна з іронією читати ці слова. Але згадайте приведені у цій
статті факти із життя Месмера про магнетизовану воду, згадайте і досить
недавні факти про сеанси сучасного екстрасенса Чумака, який теж «заряджав»
воду...
Майже десять років Семен Степанович Гулак-Артемовський займався лі-
карською практикою у Москві. До речі, не беручи за це жодної копійки ні
з бідних, ні з багатих. «Це не мистецтво, а дар, і я не маю права брати за
нього винагороду». Через його сеанси «пройшли» десятки тисяч людей. Бага-
то з них, як і А. Ш...ва, фрагмент спогадів якої наведено вище, вилікувалися.
Швидше всього палкою вірою, яку вселив у них один з иайвідоміших екстра-
сенсів в Росії Семен Степанович Гулак-Артемовський.